«Справжня цінність — це людське життя»: боєць АТО Усиновив трьох дітей після загибелі трьох побратимів

Коли в зоні бойових дій на Донбасі одночасно загинули троє побратимів вінничанина Володимира Сироватка, він остаточно вирішив усиновити дитину. Ще до війни говорили про це з дружиною Надією. Але то були тільки розмови. Планували усиновити одну дитину, а тепер у них три козаки! Парі не змогли допомогти ні лікарі, ні знахарі, ні… три виноградини з Афона.

На час Революції Гідності Володимир і Надія були разом уже сім років. Обоє без роздумів пірнули у вир подій. Після Майдану у Києві Надія нітрохи не сумнівалася, що чоловік піде на фронт. У військкоматі йому відмовили. Через деякий час знову попросився. І знову той само результат. Мав проблему із здоров’ям. Треба було лягати на операційний стіл. Тільки коли одужав після хірургічного втручання, Сироватка мобілізували.
Надія проводжала його одна — дітей у них не було. Їм дуже хотілося мати власних малюків. До того ж не менше трьох, щоправда, не всіх одразу. У Надії — двоє братів, у Володимира — дві сестри. Це був їхній орієнтир. Однак доля розпорядилася по-іншому. Ні лікарі, ні знахарі не могли зарадити проблемі.
Що відчувала Надія, проводжаючи чоловіка на війну, знає тільки вона. На календарі був вересень 2014-го. Сотні загиблих під Іловайськом. З Донбасу щодня надходили тривожні новини…
Як далі склалося їхнє життя, Володимир і Надія розповіли під час нашої зустрічі. Родину Сироватків зустрів у бібліотеці. Раз по раз у розмову втручалися троє активних хлопчиків — Артем, Максим і Микола. Їхні діти.
Виноградинки з Афона. У зоні АТО їхній батальйон 28-ї бригади прибув у Карлівку, потім передислокувався у Красногорівку, звідки до Донецька рукою подати. Через три місяці Сироватко виконував обов’язки заступника командира роти з роботи з особовим складом.
Їхні позиції зазнавали обстрілів мало не щодня. Під час одного з них Володимир біг у бліндаж, спіткнувся й упав. У цей час над головою просвистів уламок снаряда.
Тієї ночі його дружину у Вінниці розбудив телефонний дзвінок. Коли згадує, дотепер мороз по шкірі. «Ви Надія? — запитав незнайомий голос у слухавці. — Я друг Володі». «Що я могла подумати після цих слів?» — каже жінка.
Насправді боєць просив її, щоб вплинула на чоловіка. Бо той виявляє геройство і під час обстрілів не завжди ховається в укриття.
В один із днів вони втратили троє побратимів. Ніхто з них ще не встиг одружитися. Після прощання із загиблими Володимир дав собі слово, що вдома найперше візьметься за процедуру всиновлення. Все інше вони з дружиною вже випробували: і на лікування викинули немалі кошти, і до знахарів їздили, і навіть написали монахам на Афон.
Нині Володимир і Надія згадують про це з усмішкою. З Інтернету дізналися, що в одному з монастирів на горі Афон надають допомогу бездітним парам. Хто топиться, і за соломинку вхопиться. Звідти надіслали листа, а в ньому — гілочка і три засушені ягоди винограду. Була ще приписка: якщо допоможе, повернути лист у монастир.
«Ви навіть не уявляєте, через що ми пройшли! — каже пані Надія. — Постійні співчуття від знайомих, рідних. І не тільки. Дехто радив розлучитися. Бували такі, що нашіптували на вухо, щоб сходила наліво…»
Перша спроба. У Вінниці у базі даних Служби у справах дітей не виявилося здорової дитини до трьох років. Саме таку хотіли взяти у свою сім’ю Сироватки. Скільки і які документи необхідно зібрати, кажуть, це могло бути темою окремої статті.
Вони чекали повідомлення про можливу появу дитини на усиновлення.
У цей час волонтерка з Одеси, з якою познайомився в АТО, запропонувала «разом відновлювати країну». Вона очолила райдержадміністрацію одного з районів Одещини, а Сироватка призначили її заступником.
Документи на усиновлення перевели за місцем нової роботи. Як же вони зраділи, коли їм повідомили, що можуть подивитися немовлятко. Мати-студентка після народження залишила дівчинку. Декілька днів минуло, як маля з’явилося на світ. Сироватки погодилися взяти дитину.
Протягом двох місяців щодня приходили до немовляти в лікарню. Купили одяг, речі першої потреби, ванночку, візочок. Годували. Пісень співали, віршиками забавляли.
Правилами передбачено, що усиновити новонароджену можна не раніше, як через два місяці. За цей час біологічна мати може передумати.
«І ось до закінчення двомісячного терміну залишається один день, — розповідає Надія. — Ми вже у передчутті завтрашнього свята. Але працівник служби вирішив зателефонувати матері дівчинки. Та відповіла, що не має наміру змінювати свою думку. Що було далі, нам пояснити складно. Бо раптом виявилося, що дитину хоче забрати… батько — 19-річний хлопець. Словом, дівчинку забрали інші люди…»
Відчуття того, що їм не судилося стати батьками, опанувало обох.
Найменший — із синцем. Там же, на Одещині, їм запропонували подивитися інших діток: спочатку хлопчика, а потім — трьох братиків. Сироватки зупинили вибір на братах. У голові Володимира мимоволі промайнула думка про трьох загиблих побратимів.
Сумну картину побачили у дитбудинку. Із трьох братів найменшим був 3-літній Миколка. Він виділявся тим, що половину його обличчя закривав синець. Середульший Максим на рік старший від брата. Артем найстарший: нині він другокласник, а тоді, у 2016-му, хлопчику виповнилося п’ять.
— Жінку, яка їх народила, позбавили материнських прав, — розповідають Сироватки. — Потім їх усиновила сім’я. Через деякий час дітей відібрали. Причиною стало жорстоке поводження дорослих. Одному з хлопчиків під час побиття зламали ногу.
Володимир і Надія з перших днів ніяк не могли зрозуміти, чому діти щоразу цілують їм руки. Коли дорослі взувалися, діти уклякали навколішки і намагалися зав’язати шнурки.
— Тільки згодом ми з’ясували, що їх перед нами усиновила сім’я пастора, — розповідає Володимир. — Це там їх навчили цілувати руки і приносити взуття…
Розбите вікно та інші приємності. 14 грудня 2016-го, незадовго до Святого Миколая, можна назвати днем народження їхньої трійні. Саме тоді Сироватки забрали дітей до себе. Власної квартири у них не було. Жили у батьків Надії. Пройшли непростий період.
Поведінку дітей, яких назвали синами, словами не передати. Від них чули здебільшого матюки. Таке враження, що інших слів хлопчики не знали. Свій характер вони виявляли в один спосіб — падали на землю, билися в істериці. Або навпаки — лягали і не реагували на жодні слова.
— Найбільш прикро, що це повторювалося не тільки вдома, а й на вулиці, — каже Надія. — Бувало, в такі хвилини підходили незнайомі люди і погрожували викликати поліцію, щоб позбавили материнських прав.
Адаптація у дитсадку відбувалася теж непросто. Брати билися з іншими дітьми, відбирали у них їжу, ігнорували вихователів. Так тривало упродовж року. Після чого хлопці змінилися. Уже не завдавали клопоту — ні вихователям, ні іншим дітям. Хоча прізвище Сироватків знали всі.
Торік Артем пішов у школу. В перший день навчання прославився — розбив вікно. Вікно засклили. Батько з учителем відреагували на пригоду з гумором. Із сином провели бесіду про закони фізики. Нинішнього року всі дружно проводжали у школу Максима.
Володимир і Надія кажуть, що найважчий, на їхню думку, період уже позаду. Дуже важливо, що тепер мають власне житло. Купили квартиру. Щоправда, у дуже старому будинку, ще дерев’яному, з пічним опаленням. Однак це їхнє помешкання, де діти можуть галасувати, бігати, бешкетувати…