Роман З Дружиною Сіли В Машину І Поїхали У Село. Чоловік Зупинив Машину Біля Невеликого Будиночка. Якась Літня Жінка Несла Воду З Колодязя. – Здрастуйте, А Марія Василівна Тут Живе? – Запитав Роман. Жінка Підійшла І Відкрила Їм Хвіртку. Дивиться На Них І Не Впізнає! – Та Я До Бабусі, Марії Василівни На Літо Приїжджав Раніше, – Сказав Роман. – Ромчик Я, Тетяни Син. З Хати Визирнула Старенька. Вона Глянула На Романа І Сплеснула Руками. – Ромчик, Та Невже Це Ти? – Сказала Бабуся. Роман Теж Глянув На Неї Та Так І Застиг

До будинку залишалося зовсім небагато. Поворот з траси ліворуч на перехресті та хвилин десять по ґрунтовій дорозі.Роман Юрійович раптом відчув втому. Увімкнув поворот, виїхав на перехрестя і здригнувся від різкого звуку гудка, далекого світла і вереску гальм.

-Звідки тут вантажівка, не було ж нікого?

Вантажівка промчала повз.

Роман пригальмував і зупинився на узбіччі. Руки його тремтіли. Адже ще секунда, і його благополучне життя могло скінчитися.

Він глянув на себе в дзеркало.

-Навіщо я і сів за кермо, як погульбанив? Та ще й сварився з Оксанкою, яка сховала ключі від машини. Ось точно кажуть, що сорок не святкують. Хоча я й не святкував. Просто склянку біленької взяв – хоч настрій підняти.

Праворуч на дзеркалі – іконка. Оксана прикріпила від гріха, щоб нічого не сталося. Іконка відсвічувала у миготінні фар. Роман глянув на іконку й перехрестився. Молитви він не знав ніколи, подумав тільки:

-Господи, дякую, що живий лишився! Винен я, вибач, Господи!

Додому їхав повільно, обережно. Машину у гараж поставив.

-Приїхав? Ну що ти виробляєш? – Оксана вийшла в одному халатику. – Мене образив. Веселий за кермо сів! Зовсім вже, Романе, що з тобою?

Роман знизав плечима – сам не знає. І справді, що з ним. Начебто все є. Дружина кохана, син Олежик, бізнес, гроші, будинок великий.

А чогось важливого нема. Якоїсь колишній радості. Наче він раптом розгубився, на перехресті зупинився і не знає, що далі робити.

Вночі снилася повна нісенітниця. Спочатку стеля гойдалася. Потім кімната виросла, стала просто величезна. Придивився – біля дальньої стіни в кріслі дід якийсь сидить з довжелезною бородою. Когось так дуже нагадує, але ніяк не згадати.

-Ну що, Романе, що це ти незадоволений такий? – запитує дід. – Чим живеш, у що віриш?

А Роман сам не знає, що відповісти. Подумав:

-Та живу нормально, все гаразд. Дружину люблю, сина. Собачка є в мене. А вірю у що? Та в гроші вірю, та в силу свою. А більше й не знаю, у що ще вірити. Тільки з грошима та силою і можна в житті добре влаштуватися. Тільки це мені допомагало. Щоправда, тепер чомусь допомагати перестало. А дід думки його чує, головою похитав:

-Наче й не дурень ти, а не бачиш нічого. Повертати пора борги… Повертати. Тоді й полегшає тобі…

І тут почав дід від Романа віддалятися. Все далі, і далі, і далі. Роман тільки хотів його спитати, а що повертати хоч? Кому?

Як дід зник, сон розтанув, а Роман різко прокинувся.

Голова нила від вчорашнього. Він підвівся, пішов на кухню, відкрив морозилку і дістав біленьку. Налив, понюхав і вилив все в мийку.

-Романе, – Оксана стояла у дверях. – Ти чого? Ти ж ніколи не захоплювався, що трапилося?

-Та нормально, Оксано. Ти пробач, якщо вчора образив. А пес де? Іди до мене, друже! Ну пробач, пробач! Бачиш, я винен перед вами. Оксано, налий каву будь ласка, мені на роботу треба з’їздити.

Роман Юрійович мав свій бізнес – фірму з будівництва житла. Він приїхав в офіс і викликав головного бухгалтера:

-Маргарита Іванівно, мені потрібен повний звіт щодо договорів з постачальниками та з виробниками робіт. У нас є заборгованість?

-Романе Юрійовичу, звичайно ні, з усіх робіт була передоплата.

Я підготую документи і вам принесу.

-Добре, Маргарита Іванівно, – Роман сів і почав думати, про які такі борги йому дід уві сні говорив.

Але так нічого й не вигадав. Згадав, як починав багато років тому. Бухгалтерку стару Любов Василівну згадав. Багато чому вона його навчила, як бізнес вести. А виконроб Григорій Павлович класний був мужик. Та й проектувальник не підкачав.

Всі давно вже на пенсії, адже саме вони допомогли йому підняти бізнес. Де вони тепер як живуть? Потім ще передумав, тітку материну згадав, Марію Василівну.

Все дитинство він до неї на літо їздив. Любила вона його без пам’яті – своїх онуків у неї й не було, а дочка у місті жила.

І Марія Василівна няньчилася з ним, коли ще малий був. І годувала, і втішала. І конячку дерев’яну запрягала, все йому ніяк догодити не могла, любила Ромчика, все для нього робила.

Не сварилася, що книжки з ліхтариком читав ночами під ковдрою. А коли закохався вперше Ромчик, то тільки їй, бабусі улюбленій Марії Василівні, потаємні думки свої довіряв.

Так ось як виходить виявляється! Це означає, що всі ці люди його тоді спрямовували, допомагали йому, а потім старі стали, а він їхньої відсутності поруч ніби й не помітив.

Ось про що дід із бородою уві сні говорив. Ось кому віддавати борги треба.

Викликав Роман Юрійович кадровичку, попросив дізнатися, де зараз колишні працівники. Імена назвав, хто його цікавить.Та й чи живі.

Незабаром кадровичка довідку принесла з усіма адресами. Живі всі. Потім Роман Юрійович зателефонував матері.

Мовляв, що я заїхати до вас, як завжди зібрався. Що купити, як батько.

А потім обережно про бабусю спитав, про Марію Василівну. Боявся, може він у своїй колишній байдужості пропустив щось? Може мати казала, що бабусі вже не стало. Вона часто то про одного, то про іншого родича говорить, а в Романа все повз вуха.

-Та я ж тобі казала, слаба Марія Василівна. Дочка її доглядає, та донька й сама заслабла. З чоловіком розлучилася, до матері повернулася.

У Романа Юрійовича навіть вуха та щоки почервоніли. Як же ж він жив, і справді не бачив, та не чув нічого!

Добре, що зараз ніхто не бачить його. Йому тільки в дитинстві так соромно було, коли він бабусю Марію Василівну обманув.

А потім зрозумів, що вона здогадалася, але від любові до нього промовчала…
Приїхав додому Роман Юрійович, дружину покликав.

-Оксанко, я порадитися хочу…

Розповів їй усе, що задумав. Вона подивилася здивовано, потім обняла чоловіка.

-Добрі в тебе думки.

Поїхав він спочатку до Любові Василівни. Відчинила вона двері, зраділа, пожартувала правда трохи:

-Романе Юрійовичу, невже ти про мене згадав? Ну сідай, розказуй, ​​чайку зараз наллю. Він усміхнувся:

-Та я й не забував ніколи, Любов Василівно, завжди пам’ятав із вдячністю. А ось відвідати тільки зараз здогадався. Дякую за все, чого навчили. Я тут порахував за останні роки, що ви зробили, то великий прибуток у нас тепер. Премію вам привіз, щиро дякую!

Він вийняв товстий конверт і поклав на стіл.

-Ось ти порадував, Романе, та й порадував. І тим, що відвідав, та й премія твоя велика допомога на пенсії.

Пообіцяв Роман Юрійович, що ще заїде. Вийшов, іде, посміхається. Неначе радість Любов Василівни йому передалася.

Потім до колишнього виконроба Григорія Павловича заїхав, та до Валерія Івановича, проєктувальника. Подякував, теж премію у конверті дав. Слово за слово, виявилося у Валерія Івановича проєкт будівництва будинків для малозабезпечених.

Будинок недорогий, але гарний. Обговорив із ними, вирішили нову серію налагодити.

Небагатим людям допомагати житло придбати, та частково від фірми спонсорувати.

Засвітилися очі у мужиків, адже не старі ще, можуть у добрій справі допомогти, раді, що їхній досвід став у нагоді!

Додому повернувся Роман Юрійович у піднесеному настрої. Давно його дружина таким натхненним не бачила. Сіли вечеряти, Роман їй і каже:

-Ну а тепер, Оксанко, найважче. Ти мене підтримаєш, поїдеш зі мною? Я давно тебе хотів з бабусею улюбленою Марією Василівною познайомити. Та бачиш, зачерствіла душа, забув, як треба жити.

Сіли всією сім’єю у машину, навіть песика взяли. До села шлях неблизький, години чотири їхати.

Спочатку трасою, потім з траси з’їхали, дорога вузька, а з обох боків поля. От і приїхали.

Роман зупинив машину біля невеликого будиночка.

Сходами жінка літня воду з колодязя несе, важко їй. Видно, це і є донька бабусі.

Постукали в хвірточку.

-Здрастуйте, а Марія Василівна тут живе?

Жінка підійшла і відкрила хвіртку. Дивиться на них і не впізнає!

-Та я до бабусі, Марії Василівни на літо приїжджав раніше, – сказав Роман. – Ромчик я, Тетяни Андріївни син. А ви її дочка, мабуть?

З хати визирнула старенька. Вона глянула на Романа і сплеснула руками.

-Ромчик, та невже ти це? – сказала бабуся.

Роман теж глянув на неї та так і застиг…

-Бабусю Марія, привіт, це я, приїхав я, – бурмотів він нескладно, хотів обійняти її, та розцілувати, але дуже вже вона була маленька.

Розгубився, нахилився, та й кинувся в ноги.

-Не сварися, бабусю Маріє, – просив він її. – Не сварися, це я, Ромчик, ми тепер до тебе часто приїжджатимемо.

А вона гладила його по голові і беззвучно плакала.

Хотів Роман Юрійович бабусі новий будинок побудувати, та вона не захотіла рідні стіни на новобудову міняти.

Тоді він затіяв їй ремонт, утеплив, дах перекрив, рами нові вставив під колір старих.

На подвір’ї свердловину пробурив, воду в будинок провів.

Що хотіла бабуся – те залишив, що погодилася – оновив.

Заграла хата новими вікнами та теплом старим. Хотів Роман бабусю та дочку її Катерину до себе закликати жити та ті відмовилися.

Не годиться на старості років житло, та свій порядок життя міняти. На тому й вирішили, що Роман із сім’єю до них частіше приїжджатиме.

А влітку Оксана з Олежиком у них погостюють…

…Восени їхали Роман і Оксана з Олежиком від бабусі Марії Василівни.

Роман Юрійович зупинив машину, вийшов, вдихнув осіннє повітря.

Прозоре, із запахом прілої трави та польових квітів. Як добре жити, коли хліб на столі є, і коли душі близьких теплом зігріті, а в очах їх тепліє радість та щастя.

Повернувся Роман Юрійович у машину, сів за кермо, повернувся до своєї коханої:

-Уявляєш, я нарешті зрозумів, що тільки зробивши хоч трохи щасливішими інших, можна стати і собі найщасливішим, і заново відчути смак життя…