Юрко Вискочив З Машини І Зупинився Перед Мариною, Яка Йшла По Вулиці. – Ти Чого, Юрко? – Спитала Дівчина. – Я… Цей… Ходімо Погуляємо! – Ну, Ходімо! – Сказала Дівчина. До Ночі Вони Гуляли По Місту. Вечеряли В Ресторані. Домовилися Зустрітися Ще Й Зранку. Наступного Дня Юрій Стояв Навпроти Її Під’їзду. Марина Вийшла Якась Сумна. – Марино, Що Трапилося? – Здивувався Юрій. – Юрко, Ти Дуже Хороший, – Сказала Вона. – Але Мені Залишилося Жити Місяць-Два… – Цього Не Може Бути, – Тільки Й Сказав Хлопець

Лікар щось говорив про спосіб життя про харчування… Він усе правильно казав. Ось тільки Юрієві було вже все одно… Його друг Микола теж був лікарем і все розповів – що в Юри серйозна проблема і залишилося йому три місяці… З них перший місяць він проживе ще нормально, а от два останні будуть важкі…

А ще Микола сказав:

-Забудь ти про все, і живи в своє задоволення…

-Юрію, ви згодні, з тим, що я сказав? – вивів його від роздумів лікар.

-Так згоден! Я програміст. Ще зі школи вів розмірений спосіб життя, і харчуваня в мене було таке. Все я знаю.

-Ось вам рецепт. Ось направлення…

Юрій прийшов у свою двокімнатну холостяцьку квартиру. Увімкнув ноутбук. Створив новий документ і написав заголовок:

«Що я маю зробити в останній місяць життя».

На його обличчі з’явилася загадкова усмішка. Справа в тому, що він в житті всього боявся. На своїй новій машині їздив зі швидкістю не більше шістдесяти кілометрів на годину.

Мріяв стрибнути на парашуті. Але боявся. Але найбільше він боявся підійти до Марини. Вона жила у сусідньому під’їзді з батьками.

Юрій усміхнувся і почав писати:

«Проїхати зі швидкістю сто вісімдесят нічним шосе;

Стрибнути з парашутом;

Познайомитися з Мариною…»

Він подумав і дописав:

«Сходити до церкви…»

Грошей Юрій особливо не потребував. Точніше, зовсім не потребував. Він багато отримував у фірмі, де працював…

Він написав і почав здійснювати задумане.

Насамперед Юрій прийшов до керівника фірми, де він працював начальником відділу:

-Вадиме Павловичу, мені відпустка потрібна, – сказав він.

-Юрію, що трапилося? – здивувався керівник.

-Та треба. Бажано одразу за два роки…

-Давай, так домовимося – я тебе відпускаю на два місяці в оплачувану відпустку, а ти, хоч раз на тиждень, заходиш, перевіряєш, як справи у твоїх хлопців.

-Згоден!

Відпустку оформили. Гроші на картку перевели. І подався Юрій у бік церкви.

На вході роздав нужденним дві тисячі гривень.

Зайшов до священика і розповів йому все. Той доброю людиною виявився. Вислухав хлопця. Навчив молитві. Показав, як осяяти себе хресним знаменням. Дав освячені ікони…

Юрій подякував і залишив грошей на потреби церкви…

…Вдома у своїй спальні він почепив гарну поличку, прикрасив її рушником і поставив на неї ікони.

Гарно вийшло. Юрій перехрестився, як вчив священик, прочитав молитву. Наче на душі стало легше…

 Цілий день він просидів за ноутбуком. Видаляв усе непотрібне. А все потрібне рука не піднялася видалити:

-Треба перед тим, як мене не стане, передати все це комусь. Гроші можна заробляти чималі на цих напрацюваннях. Та й мене добрим словом згадають…

Ближче до ночі він перехрестився перед іконою.

Вийшов на стоянку, сів у свою машину. Містом їхав, як завжди, обережно. А коли за місто виїхав, розігнав машину.

До сусіднього міста за три хвилини доїхав, а раніше за десять доїжджав. Розвернувся і назад за три хвилини.

Наступного дня Юрій поїхав стрибати з парашутом.

Пройшов інструктаж. Вниз намагався не дивитись. Він із балкона свого другого поверху і то вниз дивитися боявся.

Юрко заплющив очі і стрибнув.

Все пройшло просто чудово.

Юрій прийшов додому, підійшов до іконостасу і перехрестився.

Він кинувся до холодильника – йому дуже хотілося їсти. Поки він їв у голову, хоч і сумні, але такі цікаві думки приходили:

-П’ятнадцять років тому я поїхав із села, де ми жили з мамою, в місті вступив у коледж. Коледж закінчив з відзнакою, тому що в інформатиці розумівся чудово. Мами тоді вже не стало, – Юрко важко зітхнув.

Отож ці п’ятнадцять років просидів за комп’ютерами. Справді, рухався мало, харчувався в сухом’ятку. Навіть коли гроші з’явилися.

Все життя всього боявся, а життя ж таке цікаве. Тільки сьогодні вночі на шосе він зрозумів, що треба бодай місяць пожити, як люди живуть… Може два, чи три…

-Все! Іду знайомитись з Мариною! – вирішив Юрій

…Легко сказати: йду знайомитись! Коли ти симпатичний хлопець. А коли ти тридцятирічний неповороткий мужик, який до вчорашнього дня не уявляв, що окрім комп’ютерів, на світі існує щось інше.

Він часто бачив, що Марина о третій годині звідкись повертається.

Сів Юрій, десь пів на третю, у свою машину і став дивитися в бік, звідки дівчина повинна була йти.

-Ось і вона! – ледь не вигукнув він.

-Зараз повз мене пройде, – майнула в його голові думка.

Юрій вискочив з машини і кинувся до дівчини. Зупинився прямо перед нею.

-Ти чого, Юрко? – несподівано спитала дівчина.

-Я… Цей… Ходімо погуляємо!

Очі дівчини засяяли:

-Ну, ходімо! Тільки я переодягнуся. Гаразд?

-Так, я тебе зачекаю…

…Вона вийшла така струнка й гарна, що Юрій не міг очей відвести.

До ночі вони гуляли по місту. Вечеряли у ресторані. Цілувалися біля під’їзду. Домовилися наступного дня зустрітись зранку. Адже завтра субота.

Тієї ночі Юрко довго не міг заснути. Спочатку в голову лізли радісні думки, адже в нього тепер є дівчина, але поступово їх витіснили сумні думки, а потім і похмурі.

-Навіщо я так вчиняю? Адже вона щиро була щасливою. А що буде через місяць, ну хай, через два? Я хочу просто провести свій останній місяць життя задоволеним. А як їй жити після цього, якщо наші стосунки зайдуть надто далеко. А вони зайдуть, навіть я це відчув. Завтра вибачусь і все розповім їй…

Юрій стояв навпроти її під’їзду й чекав. Похмурі думки самі лізли в голову:

-Зараз Марина вийде така щаслива, а я їй про те, що мене не стане скажу. Вона, мабуть, ніколи не думала про таке. Та все одно. Я повинен сказати!

І ось вона вийшла. Обличчя задумливе і сумне, і якась рішучість читалася у її погляді.

-Марино, що трапилося? – мимоволі вихопилося у нього.

-Юрко, ти дуже хороший. Але вибач! Нам із тобою не треба зустрічатися.

-Марино…

-Слухай і не перебивай! – на її очах з’явилися сльози. – Я дуже слаба. Мені доводиться тричі на тиждень ходити на процедури, але покращення немає. Мені сказали, що залишилося місяць-два…

Дівчина, уткнувшись йому в плече, заплакала.

-Цього не може бути, – тільки й зумів сказати він.

-Юрко, йди!

-Цього не може бути, – так і не зміг прийти до тями хлопець. – Марино, у мене те саме. І мені теж залишилося місяць-два.

-Ти що кажеш?! – дівчина відразу навіть не зрозуміла, про що він.

-Лікар все підтвердив… У мене все життя пройшло за комп’ютером. Але я вирішив зробити те, чого боявся все життя. А потім зрозумів, чого боявся зробити найбільше, – на його обличчі з’явилася ніжна усмішка. – Підійти до тебе.

-Цього не може бути! – тільки й промовила дівчина.

-Марино, якщо нам залишилося жити останній місяць. Ми повинні прожити його так, щоб і на тому світі було що згадати, – він обійняв і поцілував дівчину. – Я люблю тебе, Марино!

-І я тебе кохаю, Юрко!

Він подивився на дівчину радісними очима і раптом сказав:

-Марино, виходь за мене заміж!

-Ти що, Юрко?

-Квартира в мене є, гроші – також.

-Юрко…

-Твої батьки вдома?

-Так.

-Ходімо, скажемо їм про це, а в понеділок повінчаємось у церкві, – він дістав телефон. – Зараз дізнаюся, так можна, чи ні?

За хвилину він розгублено подивився на дівчину:

-Так виявляється не можна, – але одразу на його обличчі з’явилася усмішка. – Тоді ми в понеділок подаємо заяву в ЗАГС, а після весілля одразу повінчаємося.

Вона, як і будь-яка дівчина, мріяла, що хтось покохає її, покличе заміж. Розуміла, що цього не буде. Не буде нічого – далі порожнеча. І раптом хлопець, якого теж нічого не чекає, окрім порожнечі…

-Все, ходімо до твоїх батьків! – Юрій уже відчув, що нічого не боїться.

Родич, друзі, сусіди дивилися на них, як на безумців. А вони подали заяви в ЗАГС, і Марина переїхала жити до нареченого.

Вони купили золоті каблучки. Купили нареченій сукню й фату, а нареченому костюм. Розуміли, у всьому цьому їх і поховають, можливо, одразу після весілля, якщо доживуть…

Але їм було все одно, що там буде далі, вони були щасливі зараз…

…Вони дожили до весілля. Все було, як вони мріяли. Після ЗАГСу вони поїхали до церкви, до тієї самої, в яку Юрій місяць тому зайшов уперше в житті.

І священик все знав. Проте провів обряд вінчання, як завжди. Після закінчення вінчання священик підійшов до них, ще раз привітав, і тихо промовив:

-Я щодня молитимуся за вас і проситиму вам здоров’я і довгих років життя.

Після того, як відгомоніло весілля, вони зібралися… У весільну подорож. Щоправда, до місцевого санаторію, але найдорожчого.

Перед від’їздом, коли Марини не було поряд, Юрій підійшов до тестя і тещі, поклав на стіл пачку купюр:

-Тату, мамо, візьміть!

-Навіщо це, Юрко?

-Вам знадобляться.

Вони все зрозуміли. Жінка уткнулася в плече свого зятя й заплакала…

…Вони повернулися з весільної подорожі. З подивом відзначили, що ще живі, адже минуло два місяці.

Правда, Марина ще в санаторії скаржилася на самопочуття, втому.

Чоловік викликав швидку.

-Юрко, я боюся! – заплакала дружина. – Раптом уже не повернуся.

-Марино, перестань! Я з тобою поїду!

Їх зустрів лікар, який оглядав Юрія. Той здивовано глянув на свого пацієнта і сказав зробити їм аналізи.

Марину кудись забрали, а він залишився сидіти біля кабінету лікаря.

-Зайдіть! – невдовзі покликав його лікар у кабінет.

Юрій зайшов. Лікар кивнув на листок:

-Дивно, але загальний аналіз не показав нічого. Вам, звичайно, треба здати всі аналізи, але…, – він здивовано знизав плечима. – Дивно! Це якесь диво…

-А що з Мариною?

-Поки не знаю. З нею щось незрозуміле.., – він знову знизав плечима. – Посидьте у коридорі з півгодини!

…Юрій уже кілька хвилин сидів у коридорі.

-А що з Мариною? Навіщо мені таке життя, якщо її не буде поруч?

І ось у коридорі зʼявилася його Марина, сльози струмком текли з її очей. Юрко кинувся до своєї коханої:

-Кохана, що там, що?!

Вона відкривала рота, але не могла нічого сказати. Нарешті сказала:

-Я видужала… І я – вагітна … У нас буде дитина…

…І трапляються ж дива. А чому тоді не можуть статися два дива одночасно? Ну, хоч раз на сто років!