Ліда Сиділа На Касі В Магазині, Як Раптом Побачила Бабусю, Яка Часто В Них Бувала. Цього Разу Старенька Взяла Не Молоко Й Макарони, А Ковбаску, Курку, Сир… – Здрастуйте! – Сказала Ліда. – У Вас Якесь Свято? – Та Яке Там Свято, – Сказала Старенька. – Сорок Днів У Доньки Моєї… Сусіди, Може Зайдуть, Треба Стіл Накрити… Ліда Пробила Продукти І Віддала Бабусі Решту. – Зачекайте, Не Йдіть, Я Зараз. Ліда Покликала Іншу Касирку, Підмінити Її, А Через П’ять Хвилин Вийшла В Пальті І З Сумкою В Руках. Старенька Не Розуміла, Що Відбувається

Лідія сиділа на касі з втомленим від життя і людей виглядом.

-Як ви мені всі набридли, очі б мої вас не бачили, – говорив її погляд.

Зараз перед нею стояла повільна напівсонна молода дівчина. Таких Лідія не любила…

Лідія давно пробила продукти й чекала оплати.

Дівчина довго порпалася в об’ємному гаманці, перебираючи карти знижок інших магазинів довгими нарощеними нігтями зеленого кольору.

-Оплата карткою? – запитала Лідія повільну дівчину.

Та кивнула і продовжила порпатися в гаманці. Черга нетерпляче чекала, спостерігаючи за нею разом із Лідією.

Нарешті, дівчина знайшла картку і приклала її до зчитувача. Черга полегшено видихнула, заворушилась.

Лідія ледве стримувалась, щоб не поквапити дівчину, яка затримувала чергу. А та незворушно вклала картку в гаманець, закрила його, прибрала в сумочку та застебнула її на блискавку.

Тільки після цього почала складати продукти в пакет. Все робила повільно, послідовно. Нарешті, пішла до виходу з таким виглядом, ніби робила ласку Ліді, черзі та всьому світу.

-Що за сонна? Невже не могла приготувати заздалегідь картку? І заміжня ж. На пальці обручка. І де очі у чоловіків? Хоча, зрозуміло, де… – бурчала подумки Лідія, пробиваючи продукти наступному покупцю.

Вона кинула погляд на жінку, що підійшла до каси, з дівчинкою. Бабуся та онучка. Цих Лідія віднесла до категорії дивних.

Вона часто бачила їх. Літня жінка метушливо складала продукти в пакет. Дівчинка стояла поруч, байдуже дивлячись на неї своїми великими блакитними очима.

З-під шапочки вибивалися світлі кучерики. Лідія щоразу ловила себе на думці, що в неї могла бути ось така світленька блакитноока донька.

Жінка зібрала з тарілочки здачу і квапливо відійшла від каси, щоб не заважати іншим. Дівчинка йшла за бабусею.

Брала жінка завжди мінімум продуктів. Та й зрозуміло, на пенсію не розгуляєшся. Лідія знову кинула на них погляд.

Бабуся з сумкою йшла до виходу, спираючись на паличку, дівчинка не відставала від неї.

Лідія зітхнула і продовжила працювати…

…Через день Лідія знову побачила стареньку. Вона поклала на стрічку біля каси звичайний свій набір продуктів – молоко, батон, пачку макаронів. Іноді до нього додавалася пачка чаю, цукор, чи якісь овочі.

-Доброго дня. Ви сьогодні без онучки? – запитала Лідія.

-Так. Наталя в садочок нарешті пішла, – відповіла жінка, складаючи квапливо продукти одразу в пакет.

-Двісті дев’ятнадцять гривень, – назвала Лідія суму до сплати. – А до того не ходила? Начебто велика дівчинка вже, – зауважила Лідія, чекаючи на оплату.

-Ходила, звісно. Тільки… Мами в неї не стало нещодавно, дочко моя. – На очах жінки виступили сльози. – Переживала дівчинка… Ох, біда…

Жінка витерла сльозу, розсіяно зібрала здачу.

Лідія, не роздумуючи, взяла шоколадку зі стійки, де стояли товари зі знижкою, і засунула у пакунок жінці.

-Для онучки…

-Ой… Навіщо? Не треба. Скільки я винна? – жінка метушливо полізла в сумку за гаманцем.

-Не треба, – Лідія зупинила її руку.

-Дякую! – сказала розгублена жінка і пішла до виходу.

…Батька свого Лідія не пам’ятала. Мати казала, що він був красенем. Лідія не дуже вірила її словам. Її грубувата і явно не красуня мати та красень – це якось не в’язалося. Хоча на матір Лідія зовсім не була схожа: висока, статна, з копицею густого каштанового волосся.

Батько покинув їх, коли Ліда була зовсім маленькою. Жили вони з мамою у невеликому селищі біля залізничної станції.

Мати часто називала маленьку Ліду хвостиком, що заважає їй влаштувати особисте життя. Ліда не пам’ятала, щоб мати колись обіймала її, цілувала, говорила ласкаві слова.

Називала вона її Лідкою, за пустощі і помилки сварилася, не соромлячись у словах…

Ліда до матері теж не відчувала прихильності. Ледь закінчила школу і поїхала вчитися у торгово-кулінарне училище в обласному місті.

Вона не мріяла стати кухаркою, чи продавчинею. Просто туди легко вступити, давали гуртожиток, можна було почати швидко підробляти. А гроші Ліді були потрібні. Мати одразу сказала, що тягнути на собі Лідку не збирається.

Вибравшись із дому та розпочавши самостійне життя, Ліда швидко освоїлася. На другому курсі закохалася у хлопця старшого за себе.

Але той покинув її ще до того, як вона дізналася, що вагітна. Не роздумуючи, не піддаючись на вмовляння вона не залишила дитину… Не хотіла, щоб стала їй на заваді, як сама Ліда для матері…

Знову закохалася в гарного хлопця, коли вже працювала у магазині. Але до весілля справа не дійшла. Батькам нареченого вона не сподобалася.

Потім був Олег, одружений і повний. Він був закоханий шалено, купив їй однокімнатну квартиру для зустрічей.

Ліді він не дуже подобався, але вона терпіла його. Зв’язок між ними тривав сім довгих нудних років.

Приходив він до Ліди раз-два на тиждень, ніколи не попереджав заздалегідь. Вона сиділа вдома на вихідні і на свята, чекала, раптом прийде. Не сварилася, невдоволення не показувала, переживала, що забере квартиру. Не забрав. Вона, напевно, набридла йому, а може, ще щось трапилося, тільки Олег приходити перестав. Ліда не шкодувала за ним…

Були й інші чоловіки, але заміж ніхто не покликав. Ліда змирилася, хотіла народити для себе, коли зрозуміла, що роки йдуть, ловити їй більше нічого, навколо багато молоденьких і красивих дівчат. Але виявилося, дітей у неї вже не буде.

До матері вона їздила спочатку, привозила продукти. Мати продуктам раділа, але їх не виставляла на стіл, переживала, що Ліда сама і з’їсть їх.

Вісім років тому матері не стало…

Разом із будинком… Не загасили… Ліда їздила на поминки. На цвинтарі вона стояла сама.

Ліда не дуже переживала. Не бачила від матері любові та турботи, давно звикла жити самостійно. На цвинтар не їздила.

Так і жила Лідія одна. Не любила щасливих жінок. Терпіти не могла таких ось, як повільна сонна дівчина з нарощеними нігтями. Все у них в шоколаді, навіть чоловіки є. І за що тільки мужики їх люблять?

Скоро сорок. Лідія стала дуже фарбуватися, рум’янити щоки, намагаючись за макіяжем приховати зморшки, що з’явилися, і старіючу шкіру обличчя.

Вона часто думала, що якби не та дитина, у неї могла бути саме така світла блакитноока донька, як у тієї жінки.

Вона б її любила з усією силою невитраченої ніжності та любовʼю, вбирала б, заплітала в коси пухнасті бантики, ходила б на ранки в садок і пишалася своєю красунею…

За кілька днів Ліда знову побачила в магазині жінку. Цього разу вона поклала на стрічку біля каси не молоко та макарони, а ковбасу, курку, сир…

-Здрастуйте, – привіталася Ліда. – У вас свято заплановано?

-Та яке свято. Сорок днів у доньки завтра… Сусіди, може, зайдуть згадати, треба стіл накрити. Набрала ось, а як донесу, не знаю.

Ліда пробила продукти, віддала решту.

-Ви зачекайте, не йдіть, я зараз.

Вона покликала іншу касирку, підмінити її. Через п’ять хвилин вийшла до жінки в пальті та з об’ємною сумкою в руках.

Старенька не розуміла, що відбувається.

-Ходімо. Я проведу вас.

-Та що ви? Мені так незручно… Я тут недалеко живу… – примовляла жінка, намагаючись не відстати від Ліди, коли та взяла без розмов у неї пакет із продуктами та пішла до виходу.

Галина Миколаївна, так представилася жінка, зніяковіло щось розповідала всю дорогу. Ліда слухала її одним вухом, думала про своє. Коли вдома вона виклала зі своєї сумки фрукти, цукерки, ігристе, нарізку м’яса та червоної риби, жінка замахала руками, відмовляючись брати.

-Не треба, що ви? Мені нема чим з вами розплатитися.

-Я грошей з вас не візьму, – заспокоїла Галину Миколаївну Лідія.

-А ви приходьте завтра на сорок днів. Ми вранці з Наталочкою на цвинтар поїдемо, а до години сусіди підійдуть, згадаємо мою Ганнусю. Прийдете? – з надією спитала розгублена жінка.

-Прийду, – Лідія посміхнулася. – А батько у дівчинки є?

-Є звичайно. Тільки він пішов одразу, як Ганнуся заслабла. У нього вже інша родина, наче син нещодавно народився. На поминки кликати його не стала.

-Тобто дівчинка житиме з вами? – уточнила Лідія.

-А з ким же ж? Родичі є, звісно. Двоюрідний брат Ганнусі, племінниця. Живуть не тут. На поминках обіцяли допомагати, подбати про Наталочку. Тільки ніхто не спитав, як ми з нею житимемо на мою пенсію.

Ніхто не запропонував узяти її до себе. Ви не подумайте, я не засуджую нікого. У всіх свої турботи, діти, онуки. Кому потрібна чужа дитина, зайвий рот? А я вже стара. Якби щось трапилося, Наталочці пряма дорога в дитячий будинок, виходить. А куди ж іще? Тільки й благаю Господа, щоб дав пожити довше, щоб встигнути виростити мою сирітку.

Лідія поверталася у магазин і думала про дівчинку. Не завидна доля на неї чекає. У неї самої хоч мати була, не по чужим людям блукала.

Наступного дня Лідія прийшла на поминки. Окрім неї, за столом сиділи ще дві сусідки. Родичі не приїхали. Наталя сиділа з лялькою в руках, не дивлячись ні на кого. Лідія підсіла до неї.

-Як звуть твою ляльку?

-Ганна, – не підводячи голови, відповіла дівчинка.

-Як маму? А ти знаєш, що коли люди йдуть на небо, обов’язково надсилають своїм близьким когось замість себе? Кошеня, собачку, іншу людину, щоб їм не так було нудно і самотньо.

-Що справді? І мені мама пошле когось? А коли?

Дівчинка підняла на Ліду свої великі блакитні очі.
Лідія вперше помітила в них хоч якийсь прояв почуттів, а не порожнечу та байдужість, як раніше.

Лідія стала часто приходити до бабусі із онукою, приносити продукти.

-Просто я сама живу, мені нема на кого гроші витрачати. А вам тяжко, – сказала вона на заперечення Галини Миколаївни прийняти чергову допомогу.

До новорічного ранку купила для Наталі рожеву сукню та корону з різнобарвними камінчиками. Наталя спокійно подякувала, але від сукні цілий вечір не відводила очей. Коли Лідія збиралася йти, Наталя підійшла до неї в коридорі. Лідія присіла перед дівчинкою навпочіпки.

-Я знаю хто ти. Тебе мама послала мені замість себе. Ти ж не підеш, не залишиш мене? – Наталя серйозно і пильно дивилася в очі Лідії.

-Не залишу, – Ліда обняла дівчинку, ковтаючи сльози, підвела очі на Галину Миколаївну.

Та затулила долонею рота, стримуючи плач. По щоках бабусі Наталі текли сльози.

Наступного дня Лідія разом із Галиною Миколаївною прийшла на ранок у садок. Ошатна Наталя танцювала навколо ялинки і раз у раз поглядала на них.

-Ви ж не просто так до нас приходите, допомагаєте, правда? – запитала Галина Миколаївна, коли вони вийшли з садка після ранку. – Наталочка чекає на вас щодня, питає, коли прийдете.

-Я мріяла про таку доньку. Тільки я не маю, і не буде в мене дітей…

І Лідія чесно розповіла все про себе.

Наталя все більше звикала до Лідії та одного разу назвала її мамою.

Коли Лідія покликала Наталю жити до себе, та погодилася одразу, але подивилася на бабусю, чекаючи на її дозвіл.

-Іди до мами, – підштовхнула внучку Галина Миколаївна.

Ось так у Наталі з’явилася нова мама, яка її любила, а у Лідії донька, про яку вона мріяла. Галини Миколаївни не стало через чотири роки.

Вона встигнула написати заповіт на квартиру на внучку. Родичів багато, тільки ніхто з них не допоміг їм у скрутну хвилину.

Переживала, що заберуть у дівчинки квартиру.

Пішла вона спокійно, адже Наталочка не залишилася сама. Ліда оформила документи на дівчинку.

Ось так випадково перетнулися три нелегкі жіночі долі.

Може, й справді, люди, що люблять нас, ідучи на небо, посилають замість себе ангелів?